Що потрібно від футболіста? Аби добре грав. А якщо він нападник, як оцінити його гру? Правильно, голами й голевими передачами. От з'явився у столичному "Арсеналі" досить неочікуваний новачок — серб із Караґанди Іван Перич. Що про нього сказати? Зрештою, не балакаймо впусту: два голи забив — просимо отримати шість очок у турнірну таблицю. Як не забив — то в трьох матчах дві поразки й нульова нічия...
До цього доленосного футболіста слід придивитися уважніше. Тим паче, гра цього форварда й насправді привертає чималу цікавість. Що ваш покірний слуга й зробив, усівшися поміж двома балканцями, чиї прізвища відрізняються лише однією літерою. Один з них — старий добрий знайомий, інший — новий, але теж добрий.
— Ваню, ти знаєш, що спочатку всі автоматично виправляли твоє прізвище: мовляв, в "Арсеналі" не Перич, а Пирич грає?
— Так, ми з Івіцею сміялися. Яка різниця — він дуже гарна людина, мій друг. Допомагає мені тут чудово.
(Звертаюся до Івіци Пирича).
— А ти щось зовсім випав зі складу...
— Я ж зазнав травми на зборах у Туреччині, руку сильно пошкодив. Нічого, зараз у матчах за дубль спробую довести, чого я вартий. От "Шахтарю" забив зі штрафного.
— Удар з лівої в тебе шикарний... А чим ти, Іване, похвалитися можеш?
— Я хвалитися не люблю. Нехай за мене мої голи говорять. А щодо власне гри, то бачиш, я високий.
— Отже, маєш грати головою.
— Я й граю! Маю завдання вигравати всі верхові м'ячі й скидати партнерам. Граю "стовпа", як Ян Коллер :-)
— А "Ґодзіллою" тебе, як Коллера, не кличуть?
— Ні, я Ваня! Мене всі так звуть.
— Чуєш, ти ж серб, а Івіца хорват. Ви ж воювали зовсім недавно, які з вас друзі!
— Ет, якби все залежало від нас, нормальних простих людей, ніхто б ні з ким не воював. Людей треба не за національністю відрізняти. Значно важливіше, поганий ти чи гарний.
— Ти народився у справжнісінькій гарячій точці — Приштина, Косово...
— Якщо точніше, то я народився в селі Лапле — це п'ять кілометрів від Приштини.
— А хто твої батьки?
— Тато — автомеханік. А мама хотіла працювати, але тато їй не дозволяв — дивись, каже, в нас сини ростуть, хто ж ними займатиметься, якщо ти ще й на роботу підеш?
— І скільки в тебе братів?
— Двоє. Обидва старші.
— Теж футболісти?
— Свого часу вони також грали й подавали надії, один воротар, другий захисник. Та потім обрали для себе інший шлях. один брат став лікарем, другий — поліціянтом. Обидва зараз у Белграді.
— Мав батько трьох синів, двоє розумних, а третій футболіст...
— Та всі футболісти! Тільки я дальше за всіх пішов і став заробляти футболом на життя. І завше хотів футболістом бути. Тільки футбольний м'яч мені й снився!
— А вчився як?
— Не повіриш, але на самі п'ятірки!
— Як же ти встигав?
— Сам не знаю. Мабуть, розумний :-) Я й зараз навчаюся — в белградському інституті, фах "спортивний менеджмент", ще один іспит залишився. А в школі, до речі, з поведінкою мав проблеми. Грали ж-бо ми завжди біля школи, от я м'ячем і засадив у шибку. Змусили за все заплатити!
— То як же ти вибився у професійні футболісти?
— Я про це не надто думав. Грав собі й грав — у футбол, у міні-футбол... Забивав від серця! Наша міні-футбольна команда в усіх турнірах, у яких брала участь, мінімум до фіналу виходила. В мене вдома безліч призів — найкращому нападнику, найкращому гравцеві. Дрібниця, а приємно.
— Либонь, після того, як ти пішов, команда посипалась?
— Не хочу сказати, що це лише через мій відхід, але насправді вийшло саме так.
— А війна, окупація?
— Що нам війна... Я людина мирна. Коли прийшли натовці, працював перекладачем. Англійську знаю, а це тоді був великий дефіцит.
— І все-таки футбол у твоєму житті переміг.
— В мене відбулося дві зустрічі, які, мабуть, і визначили мою долю. Перша — з великим Жаном Тіґана.
— Боже, а його-то як до вас занесло?
— Не знаю, до нас багато хто приїздив. От Роналдо був, тільки він з албанцями спілкувався. А Тіґана відвідав матч сербських команд.
— І як йому твоя гра?
— Сподобалася!!! Настільки, що він наговорив мені гарних слів і сказав: "Їдьмо зі мною". Він тоді саме приймав "Фулгем". Та куди я поїду — мені ще 18-и немає, батьки не відпускають...
— І все ж ти поїхав у Белград.
— Так, це й була друга зустріч. Один чоловік, він політикою займається, підійшов до мене й сказав: "Годі, їдемо до столиці. Будеш у футбол грати!" Перед тим мене багато запрошували, але вони тільки язиком чесали, а нічого конкретного не робили. А ця людина що сказала, те й зробила. Так я опинився в "Обиличі".
— А чому перейшов у "Земун"?
— Свої покликали! Адже там господар теж косовар — Сретен Карич.
— А ти за яку сербську команду мріяв грати?
— За "Црвену Звезду". У нас усі вболівають або за "Звезду", або за "Партизан". Та й у вас приблизно те саме відбувається.
— Чому ж це, у нас є й болільники інших клубів.
— Але все одно вони переживають ще й за "Динамо" чи "Шахтар".
— А з закордонних клубів хто тобі до вподоби?
— "Мілан".
— Маєш гравців-кумирів?
— Спершу Марадона, потім — Тьєррі Анрі.
— Вони ж на тебе не надто схожі манерою!
— Тоді скажу про Дарко Ковачевича. Ось на кого я б хотів бути схожим!
— То в тебе все попереду.
— Сподіваюся!
— Прикольний зиґзаґ кар'єри: Сербія, Казахстан, Україна. Як це вийшло?
— А я давно мріяв грати в чемпіонаті Росії чи України, дуже сильних турнірах. Та для цього бажано було спершу потренуватися, трохи звикнути, вивчити мову. Й мій агент запропонував варіант із караґандинським "Шахтарем". Я провів там 9 місяців і вважаю, що став набагато більш досвідченим. І у футбольному плані, і в життєвому. Та й розмовляти російською став.
— Ага, чую. Та й з футболом був порядок. Я перевірив, забивав ти регулярно, до того ж команда з 9-го місця, зокрема й завдяки тобі, піднялася на 4-е. Відчутний крок.
— Так, зіграли ми непогано, болільники були щасливі. І я забивав. шкода, не порахував, скільки голевих передач віддав. Та вони були, й чимало!
— А як у тебе на обрії з'явився Київ?
— Приїхав до Туреччини на збори. Показав, як граю. Сподобалось. Підписали контракт. Стисло, але це правда.
— І як тобі місто?
— Файне й затишне. Подобається мені тут. Ну ти ж не очікуєш, що я скажу — не подобається...
— Чимось схожий на Белград.
— Та невже!? Чим же?
— Ну, може я й неправий... От у Белграді головне місце — Калемегдан, звідки відкривається дивовижний краєвид злиття двох рік. У Києві Володимирська гірка дуже схожа, закрут Дніпра нагадує місце, де Сава впадає у Дунай... Хоча фортеці турецької немає й музею військової техніки теж. Та нічого, зате тут монастирі, мирна, благоліпна картина.
— Мабуть, ти маєш рацію. Але Белград — це Белград. Це моя рідна країна, отже, найкрасивіша й найдивовижніша.
— Є така цікава статистика: поклав ти в чемпіонаті 7 штук, з яких два дублі. З цих п'яти матчів "Шахтар" виграв чотири й один завершив унічию. Тож твої голи — прикмета перемоги!
— Так би й завжди! В "Арсеналі" ж також спочатку вийшло: забив "Кривбасу" й "Таврії", обидва ці матчі ми виграли.
— А якщо поглянути на статистику решти матчів "зброярів" у цьому році, то вийде, що програвали якось без тебе. З "Шахтарем" ти вийшов на заміну вже за рахунку 0:1, від Запоріжжя вирішальний м'яч отримали, коли ти вже пішов із поля...
— Але я не забив! Отже, не виконав своєї роботи.
— А чому тебе замінили з "Металургом" уже в перерві?
— Давайте-но я відповім на всі питання такого роду: рішення про те, грати мені чи не грати, а коли грати, то де, приймає головний тренер. Звати його Олександр Заваров. Отже, його щось не влаштовувало в моїх діях, може, він вирішив змінити тактику, а може, надати шанс іншому гравцеві... не знаю. Моя справа — виходити на поле й використовувати кожну свою нагоду. Тобто забивати голи. Я ж нападник.
— Тебе сильно турбує майбутнє клубу?
— Натякаєте на політичну ситуацію — що клуб муніципальний, а зараз новий мер прийшов? Знов-таки, моя справа грати у футбол, а не думати на такі теми. Маю надію, що клуб так просто не викинуть, неначе поламану іграшку на смітник. Справа дуже важлива. Але я маю думати й думаю про футбол. Маємо зараз одну задачу — піднятися в турнірній таблиці. Поразка від "Металурга" була такою прикрою, що просто слів немає... Вона й у психологічному плані дуже дошкуляє, бо програли одному з конкурентів, та ще й на власному полі.
— А ти не маєш враження, що клуб нікому не потрібен? Глядачі на "Арсенал" зовсім не ходять.
— Це точно, на превеликий жаль. Навіть у Караґанді інтерес до команди був значно вищим, я весь час відчував увагу болільників — і скандування "Ваня! Ваня!", і після матчу завжди підходили, на вулицях упізнавали... А тут, хоч би де ми грали — все одно виходить у гостях! Навіть коли суперник приїздить у Київ, йому варто взяти з собою пару автобусів фанатів, щоб перекричати тутешніх. Прикро. Дуже прикро. З цим неодмінно треба щось робити.
— Виходить замкнене коло: команда грає погано — на неї не ходять, на команду не ходять — вона від нудьги грає ще гірше...
— Та ми можемо й мусимо грати значно сильніше! Адже гравці в "Арсеналі" зібрані пристойні. Сподіваюся, і я з-поміж них не останній. А ще Івіца Пирич мені розповідав, що не так давно команда грала набагато успішніше — і "Шахтар", і "Динамо" її побоювались і втрачали очки...
— Було, було таке. Та вже загуло.
— Спробую нагадати. Ми всі спробуємо нагадати. Хай не в цьому, то в наступному чемпіонаті. А може... Аби лише судді нас не затискали! Бо в кожному матчі якісь проблеми. В Донецьку не зарахували гол Окодуви, з "Металургом" не дали чистий пенальті, коли завалили Батальського.
— А ти залишишся на наступний сезон?
— Футбольна доля — річ непередбачувана. Я маю контракт із "Арсеналом" на півтора року, але зацікавленість із боку інших клубів, зокрема російських, існує. Втім, я не маю часу про це розмірковувати — треба грати за "Арсенал", забивати голи й приносити очки. Вони нам так потрібні...