Дмитро ВОРОБЕЙ: "Сабо має своє розуміння футболу"

Газета "Болельщик", 22 липня 2005

До недавнього чемпіонату світу U-20 у Голландії про цього моторного хлопчиська знали хіба що футбольні фахівці та великі любителі київського "Динамо" й нашої молодіжки. Дійсно, грав собі Діма за другу команду, був одним із лідерів молодіжної збірної України... а що далі? Проте після світової першості про нього стали говорити як про нову потенційну зірку вітчизняного футболу. Стало ясно, що серед перспективних ми маємо не лише Алієва й Мілевського, прізвища яких були на слуху вже кілька років. Зараз у Воробея починається новий етап у його футбольній кар'єрі: принаймні декілька найближчих місяців він проведе в столичному "Арсеналі". "Болельщик" поговорив з Дімою про нього й не лише...

"Я — нападник. Якщо наставник ставить мене в півзахист, то це його справа"

— На жаль, уболівальники мало знають про тебе, тож давай від початку. Де ти народився й коли почав займатися футболом?

— Я народився в білоруському місті Мозир. А футболом почав займатися років із семи — нічого незвичайного. Спершу грав за місцевий клуб "Славія". Після цього побігав у Мінську — в училищі олімпійського резерву.

— Заняття футболом, чия це була ініціатива?

— Моя. Навіть попри те, що мій батько був професійним футболістом, спочатку він був проти, але моя любов до цієї гри таки змусила його змінити точку зору.

— Навчання у школі не заважало?

— Анітрохи. Вдавалося суміщати й заняття в школі, і футбол. Закінчив усі 11 класів, було пару трійок, але це дрібниці.

— Не шкодуєш, що став футболістом?

— Я — спортсмен, я не мав іншого вибору. Так, якщо чесно, мене завжди вабив футбол, а навчання було на другому плані. Футбол для мене — це все. Все, що я вмію робити. Зрештою, я просто люблю футбол.

— Як ти опинився в Україні?

— Мені було 16 років. На одному з турнірів, що проходив у Молдові, я грав за збірну Білорусі проти України. Це був матч за третє місце. Попри те, що ту гру ми програли — 0:1, я, мабуть, чимось сподобався селекціонерам київського "Динамо". Буквально за тиждень після цього Павло Яковенко задзвонив до мене й запросив до Києва.

— Артем Мілевський мав проблеми з українським громадянством...

— Ні, в мене нічого такого не було. Я грав за збірну Білорусі лише в неофіційних поєдинках.

— Не лячно було в такому юному віці переїздити з Білорусі до Києва?

— Від Мозиря до Мінська відстань набагато більша, ніж до Києва. Із цим не виникло ніяких проблем.

— Слухай, тебе називають то нападником, то півзахисником. Ким ти себе відчуваєш?

— Загалом я форвард, якщо ж наставник відряджає мене в півзахист, то це його справа.

"Відчував, що шансу засвітитися й потрапити до основного складу я не маю"

— На жаль, останні кілька років молодим футболістам у "Динамо" не надто довіряли. Йожеф Сабо, приміром, казав про те, що ви більше думаєте про нічні клуби та особисте життя, ніж про футбол. Поклавши руку на серце, було таке?

— Знаєте, Йожеф Йожефович має власне розуміння футболу. Невже він думає, що ті, кого він ставив у основний склад, гуляли менше? У кожного тренера є свої улюбленці, й часто так буває, що на поведінку одного футболіста просто затуляють очі, а іншого... А якщо хтось із футболістів одного разу пішов у нічний клуб, то тепер треба ставити хрест на його кар'єрі, так виходить?

— Той же Йожеф Сабо десять років тому зробив ставку на молодих футболістів, які згодом виросли в зірок європейського масштабу. Чому колишній наставник "Динамо" не вчинив так у минулому році?

— Тоді просто не було легіонерів. Не знаю, чи кращі ми від тих футболістів, які розкрилися в середині дев'яностих. Час розсудить, але в тому, що наше покоління не гірше, я певен.

— А молодь?

— А що молодь? Її взагалі не було... При Сабо ми грали за дубль чи другу команду.

— Йожеф Сабо переглядав ігри другої команди?

— Так, звичайно...

— ...але?

— Чесно кажучи, відчував, що шансу засвітитися й потрапити до основного складу я не маю... Я навіть не тренувався з першою командою.

— Було тяжко грати з такою думкою?

— А що мені залишалось робити? Треба було виходити на поле, викладатися на всі сто відсотків, перемагати, а там уже — як вийде. Зауважить Йожеф Сабо чи ні... Все залежало тільки від нього.

— Загалом у "Динамо" в минулому сезоні склалася досить неоднозначна ситуація: були проблеми з Гавранчичем, не зовсім красиво залишив команду Андрій Гусін...

— Йожеф Сабо просто часто закривав очі на деякі речі. В нього були улюбленці й були всі решта. Було навіть таке, що, коли підчас тренування відбудеться якесь ігрове зіткнення, він лаяв не того футболіста, що заледве не травмував партнера, а постраждалого... мовляв, не там стояв.

— Побутує думка, що колишній наставник "Динамо" часто ставив грати легіонерів, керуючись логікою: якщо купив, значить треба випускати їх на поле...

— Було таке, звісно. Та я б не сказав, що Йожеф Сабо всуціль ставив лише тих гравців, до купівлі яких він був причетний.

— Хлопці не ображалися, бачачи такий підхід до справи?

— А чого ображатися? Мали тільки вірити, що наш час ще прийде.

— Минулого року, поки ти й інші молоді динамівці виступали на чемпіонаті Європи, твій клуб проводив збори в Ялті. Потім подейкували, що старт сезону був "змазаний" через те, що футболістів попросту перевантажили в плані "фізики". Ти досить довго перебував у "Динамо", вважаєш такі навантаження виправданими?

— Та нормальні в "Динамо" навантаження. Я про інше хочу сказати, мені неприємно, що Олексія Михайличенка звинуватили в тому провалі клубу. При цьому всі забули, що саме він підготував команду до сезону, заклав певний плацдарм, і саме завдяки йому "Динамо" змогло вдало виступити в Лізі чемпіонів. А щодо Йожефа Сабо... не треба робити з нього героя, він прийняв боєздатний колектив, та й без фарту не обійшлося.

— Ти напевно бачив перші матчі "Динамо" в цьому сезоні й помітив, які проблеми мала команда в обороні. При цьому одного з найкращих молодих захисників України, капітана нашої молодіжки Сашка Яценка віддають в оренду...

— Дарма його віддали. Що ще можу сказати? І я б не сказав, що Сашко — недосвідчений футболіст. Навіть у вищій лізі він устиг зіграти матчів десять, не кажучи вже про молодіжну збірну.

— З якими думками виходив на поле проти київського "Динамо?

— Грав на великих емоціях. Дуже хотів показати, що вони мене недооцінили.

"Олексій Михайличенко більше довіряє футболістам"

— Поговорімо про молодіжну збірну. Недавно завершився чемпіонат світу. Оціни виступ команди.

— Я їм невдоволений. Усі команди були досить рівними, але нам чогось забракло для того, щоб виступити краще. Хоча збірна України могла розраховувати на більше...

— В матчі проти Нігерії вам завадила спека?

— Так, погода була зручною для суперника. А нам, можливо, забракло "фізики".

— Скільки стріл було випущено в Леоніда Мусіна...

— Була й його помилка. Але ми всі винні.

— Як ти вважаєш, що змінилося з приходом на тренерський місток Олексія Михайличенка?

— При старому наставнику ми більше уваги приділяли техніці. Олексій Михайличенко більше довіряє футболістам, дає їм певну свободу, в той час як за Павла Яковенка в збірній була досить жорстка дисципліна. А в очах теперішнього наставника ми передусім професіонали. Конкретної розмови на цю тему не було, просто він сказав, що ніхто не збирається за нами бігати, контролювати нас. Може, якби така свобода звалилася на гравців перед самим чемпіонатом світу, був би провал, а так... Ми всі дорослі люди й чудово розуміємо всю покладену на нас відповідальність.

"Не хотілося їхати з Києва"

— Молодіжна збірна України виглядає монолітним колективом. А як ідуть справи поза футбольним полем?

— Дійсно, ми вже не один рік граємо разом, і на полі ми найкращі друзі. Але кожен з нас має особисте життя. Звичайно, є хлопці, з якими склалися дуже теплі товариські відносини: Олексій Прохоров, Артем Мілевський, Сашко Ситник, Ігор Петкович. Товаришую також із Георгієм Пеєвим.

— Ти один з лідерів молодіжної збірної України. Про те, щоб пограти в головній команді країни, ще не замислювався?

— Можна сказати, це моя головна мета. Кожний футболіст прагне виступати за збірну своєї країни. Але поки я відчуваю, що просто не готовий грати на такому рівні.

— Вважаєш, тобі бракує певного класу?

— Справа не в цьому. В мене немає певного досвіду, власне, я ще ніде не грав.

— Дімо, але той же Гусєв у твоєму віці вже виступав у національній команді країни. То чого ж усе-таки бракує тобі?

— Довіри тренерів.

— Виступаючи в "Арсеналі", чи матимеш шанс проявити себе перед тренерським штабом збірної України?

— Але ж Гусєв потрапив до головної команди країни з "Динамо"... Та звісно, я матиму шанс, треба лише ним скористатися.

— Як виник варіант із твоїм переходом у табір "канонірів"?

— Я поговорив з Євгеном Котельниковим. Зараз мені передусім потрібна практика, хочу пограти у вищій лізі. Я чув, що тренер "Арсеналу" Олександр Баранов хоче бачити мене у своїй команді, та й я був не від того, щоб пограти в цьому клубі. Все-таки не хотів їхати з Києва.

— І як тобі новий наставник?

— Нормальний тренер.

— В "Арсеналі" на тебе розраховують?

— Олександр Баранов сказав, що все залежить лише від мене. Якщо демонструватиму гарний футбол, то ніхто не триматиме мене в запасі.

— Ти будеш грати в "Арсеналі" до кінця року. Не замислювався над тим, що, коли тобі вдасться заграти в цій команді, варто пов'язати свою футбольну долю саме з "Арсеналом"?

— Не хочу загадувати так далеко. От якщо стану лідером "Арсеналу", почне все вдаватися, тоді й подумаю.

— Пропозиції від інших клубів були?

— Так, але зараз казати про це некоректно.

— До речі, зарплату тобі хто платитиме?

— "Арсенал".

— Чи задоволений фінансовою стороною?

— Отримуватиму навіть більше, ніж у "Динамо". Хоча зараз гроші — не самоціль у моєму житті.

— Ти вважаєш, що вже чогось досяг у житті?

— А чого я досяг? Ну зіграв ігор 80 у першій лізі. Хіба це межа бажань? Якщо зупинятися на цьому, про футбольне зростання можна просто забути. Мені є чого прагнути.

Досьє "Болельщика"

Дмитро ВОРОБЕЙ
Нападник київського "Арсеналу" й молодіжної збірної України.
Народився 10 травня 1985 року в місті Мозир (Білорусь).
Ігровий номер — 28. Зріст 172 см. Вага 67 кг.

Анкета:
Дівчина — Оля, студентка четвертого курсу.
Найкращий друг — Олександр Ситник.
Захоплення — кіно, спілкування з друзями та коханою людиною.
Футбольного кумира немає. Імпонує гра Девіда Бекгема.
Найвизначніша подія в житті — народження брата Назара.
Найбільше футбольне розчарування — поразка в півфіналі чемпіонату Європи U-19 у 2004 році.