Народився 1961 р. в Луганську.
Півзахисник.
Вихованець футбольної школи Зорі (з 1968).
Виступав за Зорю Луганськ (1977-1979 і 1982), СКА Ростов (1980-1981), Динамо Київ (1983-1988), Ювентус Турин (1988-1990), Нансі (1990-1995), Сен-Дізьє.
2-разовий чемпіон СРСР, 3-разовий володар Кубка СРСР (перший раз у СКА), Кубка Кубків 1986.
Віце-чемпіон Європи 1988.
Учасник чемпіонатів світу 1986 і 1990.
Найкращий футболіст СРСР 1986, найкращий футболіст України 1986.
Володар Кубка УЄФА.
Виступав за збірну ФІФА і збірну світу.
В опитуванні "Франс Футболу" на найкращого футболіста року в Європі посів 6-7 місце в 1986 році, 8-10 місце в 1988.
За збірну СРСР 41 гра — 6 голів.
Технічний футболіст із відмінним дриблінгом.
Працював головним тренером Сен-Дізьє (Франція) — 1995-2003.
У 2003-2004 — головний тренер і спортивний директор команди Віль (Швейцарія).
Володар Кубка Швейцарії 2004.
У 2004 — головний тренер Женіс Астана (Казахстан).
У 2005 — головний тренер Металіста Харків.
У 2005 — тренер дублерів ФК Москва.
На міжнародному рівні маленький, тендітний і дуже технічний вихованець луганського футболу Олександр Заваров з'явився в 1979 році. Сталося це на молодіжному чемпіонаті світу в Японії, де збірна СРСР стала віце-чемпіоном. Заваров був на два роки молодшим за своїх партнерів, проте зіграв кілька матчів і навіть забив гол.
Того ж 1979 року 18-річний футболіст дебютував і у вищій лізі чемпіонату СРСР — за луганську Зорю, яка безславно вилетіла в першу лігу. Хоча сам Олександр зіграв чудово, звернувши на себе увагу своєю філігранною технікою, вмілим дриблінгом та бійцівськими якостями. Але його 7 голів у 23 матчах не врятували команду.
Після вильоту луганського клубу декілька його провідних гравців були "призвані в армію" — у ростовський СКА. Серед них Заваров, а також майбутня гордість ростовського футболу, ще один луганець Сергій Андрєєв.
Два роки перебування Заварова в Ростові запам'яталися, звичайно ж, передусім завоюванням Кубка СРСР. У фіналі ростовчани обіграли в Москві місцевий Спартак 1:0, а єдиний гол забив Андрєєв з передачі Заварова.
Олександр забивав надалі, а його клуб... як і його колишній — луганська Зоря — вирушив у першу лігу.
Усі "принади" радянського армійського клубу — коли гравців насильно змушували подавати рапорти на "присвоєння звання лейтенанта" (читай: на довічний виступ в армійському клубі) або відправляли у військову частину, в казарму — не могли не позначитись на долі Заварова. Олександр ледь не втратив інтересу до футболу. На допомогу прийшов головний тренер рідної Зорі Юрій Ращупкін, забравши гравця додому. Рік другого перебування в Зорі лаврів не приніс. Наполегливо, раз-по-раз запрошувало київське Динамо, якому Заваров періодично відмовляв уже протягом декількох років поспіль. Зрештою, Лобановський виявився ще більш наполегливим. Його вимога була сувора: "Заберіть Заварова з Зорі, нема йому чого там робити". І справді, колись славетний луганський клуб опускався все нижче й нижче, а в 1984-му й загалом залишив першу лігу.
Київське Динамо стало третім клубом Олександра Заварова. І, як і попередні два, воно переживало не найкращі часи в момент його приходу. Два сезони кияни трималися в середині турнірної таблиці, переживаючи зміну поколінь. Зате потім настала справжня зоряна година команди і лідера її півзахисту — Заварова. За чотири роки 1985-1988 Олександр двічі став чемпіоном СРСР, стільки ж разів виграв Кубок країни, Кубок Кубків, зіграв у півфіналі Кубка чемпіонів, блискуче виступив на чемпіонаті світу в Мексиці і став віце-чемпіоном Європи. Високий рівень гри Заварова не залишився непоміченим. За опитуваннями "Франс Футболу" він посів серед найкращих гравців Європи 6-7 місця в 1986-му і 8-10 місця в 1988-му. У 1986 Олександр також був визнаний найкращим футболістом СРСР та України. Він став також єдиним на той момент українським футболістом, що згадувався в опитуваннях "Франс Футболу" 4 роки поспіль (1986-1989).
Перехід Заварова до туринського Ювентуса в середині 1988 року став найгучнішою трансферною сенсацією в історії радянського футболу. Авторитет київського Динамо та збірної СРСР тоді був таким великим, що італійські клуби полювали за доброю половиною складу, особливо за півзахисниками. Усім переїхати на Аппеніни не дозволили, тільки Заварову та мінчанину Алєйнікаву. Олександр ішов у Ювентус як спадкоємець Мішеля Платіні, одержав з його рук футболку. Але психологічно до жорстких умов італійського навколофутбольного світу виявився не готовим. Преса весь час проводила порівняння з Платіні, що були не на користь Заварова. Крім того, й сам Ювентус кінця 1980-х був далеким від туринської команди початку й середини того ж десятиліття. Постійно з'являлися критичні відгуки, провокаційні запитання, відповідати на які в Олександра не було ніякого бажання, а італійські традиції цього вимагали. Тоді преса фактично зробила його своїм ворогом.
Попри всі проблеми, Заваров був твердим гравцем основи, виграв у складі своєї команди Кубок і Суперкубок Італії, європейський Кубок УЄФА. Однак шквал критики лише наростав: тиффозі втратили надію побачити в ньому другого Платіні. Провал збірної СРСР на чемпіонаті світу 1990 на очах в італійської публіки дедалі збільшив кількість несхвальних відгуків. На допомогу прийшов сам Мішель, запропонувавши Олександру виїхати подалі від настирливої італійської преси в його рідний французький Нансі.
Заваров пристав на цю пропозицію й сховався в Лотаринзькому плоскогір'ї. І все б добре, але Нансі незабаром упевнено пішов на дно й вилетів з найвищого французького дивізіону. Один з найкращих європейських футболістів другої половини 1980-х, ще в повній силі, змушений був догравати в другосортних французьких командах: Платіні один раз подав руку допомоги, але надалі весь інтерес більш класних французьких клубів до Заварова закінчувався тим, що Нансі за нього вимагав завищену, на їхню думку, суму...
ГОЛОВНА ІНТЕРВ'Ю: ПОЧАТОК