На виїзді в Луцьк ми такого щастя не мали. Досі (22:54, 4 травня 2004 р.) мені особисто не відома доля ані розтягів, ані людини, що мала їх привезти до Луцька. Ну то все побічні розмови. Виїзд відбувся і то найголовніше.
Дорога до Луцька є ненайпростішою штукою, яка додатково ускладнилася святкуванням дня праці й, пов’язаним з ним, масовим від’їздом народу з Києва. Але квитки були взяті, причому без значних проблем. Тож ранком 2 травня ми опинилися на станції Ківерці (вузлова, звідти до Луцька два рази впасти), де на нас вже чекали потрібні люди та тяга до Луцька. В тязі кумедний дядько залізничник довго намагався витрясти з нас гроші за проїзд, врешті, вигрібши усю дрібноту з кишень, ми його порадували цілою купою монеток. На вокзалі в Луцьку до нас одразу придовбався якийсь сержант, що так старанно шкірився під час розмови, що в мене аж виникли сумніви (згодом підтверджені) в його розумових здібностях. Спілкуватися з цим таварісчем довго не хотілося, тому, щось шляхом горлаючи, ми пішли за квитками на зворотню дорогу. Квитки були лишень на московський потяг о п’ятій ранку, ну робити було нічого й ми почали чекати поки товстозада працівниця Укрзалізниці, старанно вивчаючи студентські, вибивала квитки. Доки тривав цей процес, знову матеріалізувалося нещастя з конячою (нічого спільного з ЦСКА!) посмішкою. Сержант сказав, щоб ми “вели себе харашо і не кричали ото так як на пєроні”, а то “футбола нам не побачить. О!”. Цікаво, що відбувається з цим індивідом при приїзді більш чисельних та агресивних груп?
Квитки взяли, пішли на стадіон. Луцьк - місто, порівняно з Києвом, маленьке, тож і пересувалися ми там виключно пішки. Добрівши до стадіону ми влаштувалися в барі під самою огорожею. А зважаючи на ранковий дощ пляшка “Поліської” та пару келихів пива були далеко не зайвими. Тож поки ми грілися, перекидалися фразами з нечисленними місцевими мешканцями й справляли свої фізіологічні потреби, стягнулося декілька лучан, що в свою чергу уможливило прогулянку містом. Попрямувавши центральною вулицею, ми надибали піцерію, що була ображаюче дешевою й якісною. Їсти хотілося й ми не могли собі в цьому відмовити. Поповнивши запас енергії, вирушили до головної точки старого Луцька - замку Любарта (XIV сторіччя, між іншим). Чесно кажучи вперше побував у середньовічній фортеці. Вражає. Реальні стіни завтовшки у 5-7 метрів, вежі і все таке. В замку надійшла інфа, що на виході на нас чекають двоє “таварісчей в штатском”. Спочатку не повірив. Вийшовши дійсно побачили двох персонажів, які підозріло терлися перед входом до замкової брами (ай-яй-яй! Начальство не дало грошей на екскурсію). Почалися вигони - ми 30 метрів від замку в бік костелу - вони за нами (тіпа два другани, що гуляють містом). Ми зупинились, вони пройшли трохи далі і теж стоять. Ми назад до замку - вони за нами. Тут вже регіт було важко стримувати. А таварісчі образилися, сказали, що ми з них дурнів робимо. Та самі ви з себе дурнів робите... Коротше так вони й пленталися за нами увесь день до самої гри.
Після замку пішли до найвражаючого (на мій суто суб’єктивний погляд) в Луцьку місця - підземного міста. Оповідати про триярусний підземний комплекс сенсу нема - приїздіть й самі все побачите. Дід там ще злий та з бодуна неслабого сидів, а так - проперло нехіло. Ну тут вже прийшов час думати про обід. Лучани відвели нас до “Вопака” - щось типу нашої “Домашньої кухні”. Таварісчі в штатском зосталися на дворі, під самим дверима, старанно роблячи вигляд, що все нормально, чим немало нас звеселяли. Пообідавши, ми рушили врешті до стадіону. Там все як треба - пиво з лучанами й нездорові рухи істот в кумедному синьо-сірому вбранні. Інструктаж якийсь - казки дідуся Панаса, блін. Та на півдорозі до сектору нам усім приперло попісять, а до туалету ой як довго було нас вести, тож цю справу ми владнали у найближчому барі. Все. Далі - гостьовий 10-й сектор, вилучення Амелянчука, пенальті, відіграшна каряга Бабича, сейви Шуховцева, переможний гол Сачка. Сушимо лапті - відрив від 4-го місця тепер 7 очок, від 5 - 4, а в неділю “Арсенал” поступився “Оболоні” й 6-м. Отак-от...
Місцева фауна поводила себе так як їй і належить. Факи з кілометрової відстані, якісь далекі незрозумілі вигуки ну і все таке. Коротше колосальний контраст з Крузейдерс. По грі вдалося поспілкуватися з гравцями перед басом.
Був навіть варіант доїхати додому клубним басом, але певні люди впали на мороз, а ми самі втратили момент розрулити ситуацію самостійно. Тож звинуватити можна лише себе. Хоча я сфотографувався з нашим усташем Івіцею Піричем.
По тому ми пішли “реваншуватися” до бару. Певною мірою нам це вдалося (Мнє так кажіться!) Але бар підступно зачинився о 23 годині... Тож вечір був продовжений більярдом. Тут переможця я визначати не візьмуся точно. Більярд раз-по-раз перемежовувався з розпиттям “Поліської”, що однак не завадило всім тримати себе у належній формі. Врешті прийшов час сідати на тягу до Ківерець й рушати додому. Проведені одним вельми шановним лучанином (за що йому окреме “дякуємо”) до вокзалу, ми вирушили у зворотній шлях у геть совковому потязі Ковель-Москва. Дорога тривала як і завжди весело, але майже добова втома давала місцями знати про себе. Окрім того один з нас вирушив до Києва ще об 1.30 басом Львів-Київ, тож і приїхав раніше.
Такі справи. То ж як полюбляв казати німецький тренер Зепп Гербергер (чемпіон світу 1954 року), ”Кінець гри, то є її початок”. Думаю то був не останній наш візит до Луцька.
P.S. Від імені усіх, хто відвідав матч у Луцьку, висловлюю подяку тим людям, які зробили наше перебування у місті на Волині максимально приємним (усіх переховувати не буду, бо може ще когось забуду).