ГОЛОВНА  НОВИНИ: ПОЧАТОК

Кубок України, 1/32 фіналу. ПФК Олександрія 0:2 Арсенал

22 з половиною години

Якщо ви не знаєте, що таке „пердь” їдьте в Олександрію. Щоправда, поки ви туди доплентаєтеся, вам перехочеться жити, але воно того варте. Впродовж усього матчу я відчував себе вболівальником клубу першої бундесліги, що припхався на кубкову гру до екс-DDR. Стадіон Ніка — класика європейської глибинки, все інше (окрім вокзалу) — класика українська.

Потяг №80 Київ-Дніпропетровськ доправив нас до Олександрії о пів на четверту ранку і в нас лишалася купа часу до початку гри. Взявши за шалені (за місцевими мірками) гроші таксі до центру, ми захотіли знайти якийсь кабак, що працював би цілодобово, натомість знайшли центральну Площу Свободи, один цілодобовий гастроном, два генделі, в одному з яких хропів продавець. Усі спроби розбудити цього суб'єкта не завершилися успіхом, тому хтось узяв собі щось задарма і ми пішли назад до вокзалу.

На привокзальній площі ми надибали кафе „Україночка”, де замовили собі щось поїсти і дочекалися світанку. Окрім того ризикнули замовити пиво ”Олександрійське", яке виявилося сумішшю води, спирту та хмілю — повне лайно.

Після нетривалого відпочинку у залі очікування ми (з тотальної нудьги) вирішили покататися на екзотичному для киянина кругложопому старому ЛАЗі. А оскільки часу в нас було багато, було прийняте рішення проїхати аж до сусіднього населеного пункту. Одначе наші плани були зруйновані нехілим ажіотажем аборигенів щодо цього маршруту. Налякані великою кількістю аграріїв ми полишили ЛАЗ як раз на потрібній зупинці — себто у 10-15 хвилинах неквапливої подорожі до стадіону.

Стадіон виявився засраним зовні та цілком пристойним зсередини. Тільки галявина була невисокої якості. Майже усі сектори частково криті. Тобто дах сягає приблизно половини сектора. Двійко Блазнів спробували проникнути на арену, але полишили ті спроби, як відверто марні.

Потому ми все ж таки вирішили, що час снідати й розпочали довгі пошуки якогось закладу громадського харчування. Одначе Олександрія настільки розвинуте місто, що усі бари, кафе тощо там раніше 11-ї не відчиняються. Врешті надибавши готелю „Ренесанс”, ми змогли собі замовити щось поїсти. Приблизно годину почекали на замовлення.

По тому частина людей попленталася на базар, за необхідним інвентарем для футболу (бо робити було настільки нічого!!!!). Інша частина лишилася в центральному парку споглядати весільні процесії. Це там така традиція — фотографуватися на весілля під пам'ятником Леніну та лишати під ним же недопиту пляшку шампанського.

Врешті зібравшись майже повним складом, ми вирушили на майданчик школи №2, де у безкомпромісному протистоянні зійшлися 3Х3. Тут всім стало очевидно, що ми ненабагато відрізняємося від гравців „Арсеналу”. Матч завершився з рахунком 5:10 не на користь моєї команди.

Після вимотуючого футболу(слід же ж врахувати, що дехто спав 2 години, а дехто не спав зовсім) ми розташувалися у парку, де й пробули десь до третьої години. Врешті знову ж таки від тотальної нудьги, попленталися до стадіону. Парк зустрів нас прохолодою, чим ми й скористалися перепочивши декілька годин, що лишалися до початку матчу. Ледь не за дві години, ми втрапили на трибуни стадіону й не гаючи часу розтягнули банери. В той самий час помітили групу наших гравців на чолі з головним тренером. Дехто поспілкувався з гравцями та тренерами, дехто особисто випробовував газон стадіону. Врешті з'явилися працівники стадіону й попросили нас з поля. Не змусили на себе чекати й доблесні міліціонери. Мусара як мусара, тільки одне пузате бидло хамило до, під час та після матчу. Ну дик хто ж тобі винен, що ти ажжжж капітан у якійсь перді. Саппорт протягом першого тайму був доволі пристойним, як зважати на невелику кількість. Другий тайм вдався трохи менше, однак ми зуміли зберегти обличчя. Щоправда зробити це було неважко. Місцеві „хванати” — приблизно тридцять гопників, що сидячи(!!!!!) скандують „Алєксандрія” чи „судья — підарас”, мають три прапори у жовто-зелено-чорних кольорах. Так що Блазні видавалися справжніми прибульцями.

„По грі команда щиро віддячила своїм фанам за підтримку. Гравці ломилися на сектор через огорожу, а „бЕРКУТ” відганяв їх кийками.” — речення з фентазі.

На запитання до Чернова, чому вкотре команда не підійшла до сектора, ми почули що гравці просто забули. Фотка з Пиричем і у місцевому бобіку нас доправляють до вокзалу, де ми займаємо місця в знайомому генделі „Україночка”.

Пожерли й пішли чекати на потяг додому. Але до зворотнього потягу було настільки багато часу, що дехто з Блазнів вирішив, що Олександрію слід трохи прикрасити — Blazni тепер я на декількох стінах навколо вокзалу. Окрім того, не знаючи як себе розважити, ми зініціювали напис „Torcida. Hajduk Split”. Дурість, звичайно, виводити написи чужого клубу, але весело.

Врешті припхався наш поїзд, який і доправив нас до рідного Міста. Тож провівши 22 з половиною години без сну, ми поверталися додому після першої перемоги цього сезону.

Ewig
(Київ — Олександрія — Київ)
ГОЛОВНА   НОВИНИ: ПОЧАТОК