ГОЛОВНА   НОВИНИ: ПОЧАТОК

13 Чемпіонат України, 9 тур. Чорноморець 1:1 Арсенал

Гра в хованки на рівні підсвідомого

Як відомо, 20 вересня в Одесі відбувся матч 9-го туру чемпіонату України з футболу “Чорноморець” — “Арсенал”. Пересічний матч чемпіонату був відзначений присутністю на трибуна одеського стадіону двох уболівальників столичного клубу, якими, як ви вже певно знаєте, були Донкі та Евіг (себто я). Ну і як я вже згадав про стадіон, то одразу ж опишу докладніше цю певною мірою навіть культову для Одеси споруду. Центральний стадіон (чи стадіон Чорноморського морського пароплавства — ЧМП) був збудований у середині 1930-х років (1936 рік — одночасно з заснуванням “Чорноморця”), відбудовувався у 1945-47 роках, реконструювався у середині 1960-х, ну і декілька років тому нарешті були встановлені пластикові “сідухи” (щоправда склалося враження, що з того часу їх ніхто не зважився хоч би одного разу помити). Ясна річ час першого та другого (маю на увазі повоєнну відбудову стадіону, адже зважаючи на розташування споруди безпосередньо біля порту й запеклість боїв за Одесу, думаю, що мало що лишилося від першої арени) будівництва аж ніяк не сприяв стильовій вишуканості. Такий собі типовий ображчик совкової спортивної архітектури з чотирма різними за формою трибунами, з чотирма освітлювальними щоглами, загальною місткістю трохи більше 30 тисяч. Між іншим, те що ми звикли називати сектором в Одесі зветься трибуною, себто ми сиділи на 2-й трибуні, а ще існують 17, 6, 25 тощо. За одними з воріт (там де немає табло) трибуна значно вища за протилежну й на ній виведене слово “Черноморец”, саме на літері “Ч” й розташовуються одеські ультрас, ну й квитки на цю трибуну найдешевші — 5 грн. На інші — по 10, окрім найцентральніших секторів — по 20 грн. на чотири сектори на двох протилежних трибунах. Розташований стадіон у ЦПКІВ ім. Шевченка, який має такий же занедбаний, як і усе місто, вигляд — ліхтарі там не ночували. Квитки можна купити перед початком матчу у стадіонних касах, або якщо дуже припікає (як от нам), то зранку прямо у фойє стадіону. По стадіону — все, далі хронологічний виклад вражень.

Прибувши до найбільшого в Україні портового міста о 10.43 потягом “Мінськ-Одеса” (Донкі приїхав раніше “Чернігів-Одеса”), одразу ж було вирішено затаритися тікетами , а далі йти оглядати місцеві визначні місця. Добравшися до вище детально описаного стадіону 28-м трамваєм і вже у парку разів з п’ять перепитавши дорогу. Перетерши на предмет прогнозів на матч з працівниками стадіону(вони пообіцяли впевнену перемогу своїх), ми рушили до центру (було неважко зорієнтуватися — увесь час уздовж моря) й одразу ж наштовхнулися на старезну Карантинну стіну. По тому попрямували вулицею Приморською і якось самі по собі вийшли до Морського вокзалу, в який буквально впирається одеська візитівка — Потьомкінські сходи з Дюком нагорі. Але тут природна потреба змусила мене відірватися від споглядання історичної пам’ятки й з півгодини намотувати кола Морвокзалом з доволі банальною метою. Взагалі в Одесі великий трабл з такими необхідними кожному великому місту ватерклозетами. І ще — телефони-автомати стоять лише на центрових вулицях, та й ті (себто телефони) подекуди ще радянські. Отож нарешті вгамувавши за невелику плату свою природну пристрасть я зміг зосередитися на сходах. Що сказати? Сказати, що вразило не можу. Хіба що занедбаністю. Дюк знизу виглядає значно ефектніше, ніж зблизька. Ну й недобудований фунікулер праворуч — це щось. Й досі не можу збагнути навіщо його будували — щоб Сходи не стиралися?! Одразу після Потьомкінських сходів ми звернули праворуч і втрапили на вулицю, що найбільше сподобалася мені в Одесі — Воронцовський провулок. Потому пішли кудись вгору потім праворуч, потім ліворуч, а може і навпаки — це не так важливо, адже мапи міста в нас однаково не було. І врешті якось майже випадково вийшли на Дерибасівську. Вулиця наразі зроблена пішохідною зоною, що додає їй колориту. Там власне й рух жвавіший і молодят повно, і приїжджих. Пройшовши Дерибасівську, вирішили шукати Оперу. І виявили, що від початку не дійшли до потрібного перехрестя Дерибасівської та Рішельєвської буквально декількох метрів. Доводилося знову спускатися Дерибасівською, одначе наперекір долі ми обрали для спуску вулицю Грецьку (між іншим в Одесі таблички на будинках виконані двома мовами — російською та українською, до чого б це?). Оперний театр Одеси, як мені було відомо, на разі знаходиться на реконструкції, і судячи з його зовнішнього вигляду, та реконструкція завершиться не скоро. Але сама по собі будівля (зважаючи на те, що мені вдалося розгледіти з-за риштування) являє собою величний ображчик російського імперського стилю, чимось схожа на наш Оперний театр. Праворуч Опери, у сквері стоїть здоровенний рудимент радянських часів — стіна з вибитими іменами героїв СРСР-одеситів. Щось вона мені замалою видалася.

Потому ми вже відверто блукали центром міста, раз-по-раз відмахуючись від якихось комах, яких в Одесі повно (клімат напевно?) Посиділи біля ЗАГСу навпроти пам*ятника Пушкіну, потім в інтернет-кафе. Слід, думаю, ще зробити ремарку, що одеські ціни якщо й відрізняються від київських, то лише в бік збільшення. І не треба казати, що ходив самим центром, порівняння проводив також з нашим центром. Мені така ситуація не зовсім зрозуміла, адже високі ціни зазвичай свідчать про високу купівельну спроможність населення. Зважаючи на відсутність в Одесі більш-менш великих і прибуткових підприємств (найвідоміше ЧМП після довгої агонії декілька років тому врешті збанкротувало), та й взагалі на ненайкращий зовнішній вигляд міста. Можливо високі ціни утримуються в розрахунку на туристів? Бозна. Але мапа міста за 6.50, чи найдешевше морозиво за 2 грн. — як на мене забагато для української провінції.

Ближче до початку гри (власне десь за півтори години) ми вирушили пішки до стадіону. Власне до та під час гри я й познайомився з загадковим явищем під назвою “одеський вболівальник”. Чекаючи на відому гостроту розуму, знання футболу та інші оспівувані якості мешканців цього міста, захоплених футболом, я був жорстоко розчарований. Не знаю, можливо ті самі, виведені в багатьох байках, корінні одесити більше не ходять на футбол? Можливо їх взагалі не лишилося? За весь час свого перебування в Південній Пальмірі, жадібно прислухаючись до розмов на вулицях, у громадському транспорті, у кафе, я не почув жодного дотепу. Ну хіба що прізвисько такси — Кіса. І все. А візит на стадіон мене взагалі розчарував до стану фрустрації.

В Одесі на стадіон можна проносити пластикову тару, а що в ній — то байдуже. Отож і гучність вигуків зростає пропорційно до кількості випитого. Якість же вигуків лишається незмінною. Куди частіше можна почути репліку про нетрадиційну сексуальну орієнтацію арбітра, аніж про видатний характер Альтмана. ”Кієв, Кієв — фак ю!” лунає набагато частіше аніж “Чєрнаморєц — впєрьод!” Ледь не єдине, на що спромоглися трибуни — це на гучне скандування назви свого клубу. Ну а вінцем компетентності аборигенів стала фраза, кинута щодо корінного одесита Чернова “Та бєй уже, урод с Крєщатіка!” Отак от, навіть клубну газету не читають.

Ще одне примітне місце на естадіо — туалети, які видалися мені єдиною спорудою, що лишилася незмінною від 1936-го року. Ну і якість штучного освітлення просто unter jede Kritik*. Яка збірна, який матч Україна — Македонія?! Там гравцям треба ліхтарики видавати, аби вони на полі не губилися!

Врешті гра закінчилася, причому деякі одеські глядачі почали йти зі стадіону десь за 5-7 хвилин до останнього свистка. Так що бреше пан Франков, що таке лишень в Києві буває.

Ну а нам вже нічого не лишалося, окрім як неквапом попрямувати до вокзалу. Пішовши від початку трамвайними рельсами, ми перепитали дорогу й виявилося, що помилилися. Одначе на наше щастя запитали дорогу ми саме вчасно — на перехресті Успенської та Пушкінської вулиць. Власне Пушкінська — то було ще одне місце, куди мені кортіло потрапити в Одесі. Потрапив і не можу сказати, що мені не сподобалося.

Отож завантаживши своє тлінне тіло до вагону потягу я вирушив додому, а прокинувся вже у безпосередній близькості від Рідного Міста. Футбольний підсумок підбив Донкі, я ж зроблю емоційний. Власне розчарування було більше аніж радості. Міфи про Одесу виявилися здебільшого власне міфами. Але з’їздити туди варто.

* — нижче від будь-якої критики (нім.)

Ewig
Київ—Козятин—Одеса—Фастів—Київ
Писане 23 вересня 2003 р.
ГОЛОВНА   НОВИНИ: ПОЧАТОК